Рейтинг@Mail.ru

Скло з острова Мурано

21.03.2012 12:11

Скло з острова Мурано

Не да­ре­м­но го­во­рять, що сві­т­ло, яке ро­з­сі­ю­єть­ся му­ран­сь­ким склом, ство­рює ат­мо­с­фе­ру свя­та. Мо­ж­ли­во, цьо­му ко­ли-­не­будь знай­деть­ся на­у­ко­ве по­яс­нен­ня, але чо­мусь на­ба­га­то більш охо­че ві­рить­ся, що тут не обій­ш­ло­ся без до­лі мі­с­ти­ки, кру­пи­ці та­є­м­ни­ці. Адже не­спро­с­та в се­ре­ди­ні ми­ну­ло­го ти­ся­чо­літ­тя Му­ра­но – го­ло­в­ний ос­т­рів ве­не­ці­ан­сь­ко­го ар­хі­пе­ла­гу – так сла­ви­в­ся сво­ї­ми ні­ч­ни­ми свя­та­ми і ка­р­на­ва­ла­ми. Сю­ди, на ос­т­рів скло­ду­вів, а не до пи­ш­ної Ве­не­ції з'їж­джа­ли­ся зі всі­єї окру­ги ви­со­ко­по­с­та­в­ле­ні вельмо­жі у по­шу­ках ні­ч­них ро­з­ваг. А вра­н­ці, ко­ли сти­ха­ла му­зи­ка і го­н­до­ли го­с­тей бра­ли зво­ро­т­ний курс на Ве­не­цію, пра­це­лю­б­ний му­ран­сь­кий люд по­ве­р­та­в­ся до сво­їх пе­чей та ви­ду­в­них тру­бок ча­к­лу­ва­ти над но­ви­ми ре­це­п­та­ми скла, ще­д­ро вплі­та­ю­чи в них ба­р­ви­с­ті спо­га­ди про ні­ч­ні свя­та. Во­ни до­да­ва­ли склу всі ві­д­ті­н­ки ве­чі­р­ньо­го пі­д­не­бін­ня, стро­го до­зу­ю­чи ча­с­т­ки ко­ба­ль­ту. За до­по­мо­гою оки­с­ну за­лі­за до­би­ва­ли­ся сма­ра­г­до­во – зе­ле­но­го і не жа­лі­ли до­ро­го­цін­но­го зо­ло­то­го по­ро­ш­ку, аби отри­ма­ти ко­лір спра­в­ж­ньо­го ру­бі­на. Во­ни ба­га­то при­к­ра­ша­ли свої ви­ро­би ко­льо­ро­вою емал­лю, ста­ран­но ви­во­дя­чи на них мі­фі­ч­ні сю­же­ти, ве­сі­ль­ні про­це­сії, трі­у­м­фа­ль­ні хо­ди й еро­ти­ч­ні сце­ни, та на­но­си­ли на по­ве­р­х­ню скла най­то­н­ші зо­ло­ті узо­ри.

Ве­не­ці­ан­сь­ке скло

Зна­ме­ни­те ве­не­ці­ан­сь­ке cristallo – без­ба­р­в­не, про­зо­ре скло, те са­ме, яко­му до цьо­го дня не­має рі­в­них по чи­с­то­ті та лег­ко­с­ті, бу­ло ви­най­де­но тро­хи пі­з­ні­ше ко­льо­ро­во­го. З ча­сом в про­зо­ру скля­ну ма­су по­ча­ли вво­ди­ти скля­ні ни­т­ки. Хи­ме­р­но пе­ре­п­лі­та­ю­чись, во­ни ство­рю­ва­ли ілю­зію тон­ко­го ме­ре­жи­ва. Та­ке скло на­зва­ли «фі­лі­г­ран­ним». Схо­жим спо­со­бом отри­му­ва­ли сі­т­ча­с­те скло. Два ша­ри про­зо­ро­го фі­лі­г­ран­но­го скла по­єд­ну­ва­ли­ся так, щоб їх ма­лю­н­ки ма­ли про­ти­ле­ж­ний на­прям, утво­рю­ю­чи сі­т­ку, в ко­ж­ну клітинку якої по­мі­ща­ла­ся бу­ль­ба­ш­ка по­ві­т­ря. Ін­ко­ли скля­ні ни­т­ки, за­ба­р­в­ле­ні в рі­з­ні ко­льо­ри, спа­ю­ва­ли в джгут, який по­тім ро­з­рі­за­в­ся на без­ліч по­пе­ре­ч­них пла­с­тин. При цьо­му пла­с­ти­ни при­ни­ма­ли си­ме­т­ри­ч­ну фо­р­му зі­ро­ч­ки, ро­зе­т­ки або кві­т­ки. Ці різноко­льо­ро­ві пла­с­ти­н­ки вво­ди­ли­ся по­тім в скля­ну ма­с­су, і ви­хо­ди­ло «мо­за­ї­ч­не» скло. Ви­на­хід те­х­ні­ки «мо­ло­ч­но­го» скла став пер­шою спро­бою імі­ту­ва­ти фа­р­фор. Ви­ро­би з та­ко­го «фа­р­фо­ру», ро­з­пи­са­ні зо­ло­том та ема­ля­ми, до цих пір пред­ста­в­ля­ють найбільшу рі­д­кість і ці­ну­ють­ся над­зви­чай­но до­ро­го. Му­ран­сь­кі май­с­т­ри ви­га­да­ли спо­сіб імі­ту­ва­ти в склі на­пі­в­до­ро­го­цін­ні ка­ме­ні. Цей рі­з­но­ма­ні­т­ний по за­ба­р­в­лен­ню і ма­лю­н­ку на­пі­в­п­ро­зо­рий ма­те­рі­ал, ско­н­с­т­ру­йо­ва­ний з де­кі­ль­кох ро­з­та­шо­ва­них в пе­в­но­му по­ряд­ку рі­з­но­ко­льо­ро­вих ша­рів, на­зва­ли «ага­то­вим» або «ха­л­це­до­но­вим» склом.

 

До­в­гі ро­ки ди­на­с­тія му­ра­н­с­ких скло­ду­вів Мі­от­ті збе­рі­га­ла в та­є­м­ни­ці свій ре­цепт ава­н­тю­ри­но­во­го скла, усі­я­но­го без­ліч­чю ме­ре­х­т­ли­вих кра­пок. Ефект сві­чен­ня до­ся­га­в­ся за­вдя­ки осо­б­ли­во­му спо­со­бу вве­ден­ня до скла­ду скла мі­ді. Мідь до­да­ва­ла скля­ній ма­сі жо­в­то­ва­то – ко­ри­ч­не­вий ко­лір і ча­с­т­ко­во кри­с­та­лі­зу­ва­ла­ся по мі­рі її охо­ло­джен­ня. Се­ред ба­га­то­чи­се­ль­них ва­рі­а­н­тів те­х­ні­ки му­ран­сь­ко­го скля­но­го ми­с­те­ц­т­ва – гра­ві­ру­ван­ня, кра­ке­лаж (імі­та­ція трі­щин), «пу­ле­го­зо» (вклю­чен­ня бу­ль­ба­шок по­ві­т­ря). В про­це­сі ви­го­то­в­лен­ня цьо­го пре­к­ра­с­но­го і на рі­д­кість мі­ц­но­го ма­те­рі­а­лу ду­же ва­ж­ли­вим був чі­т­ко ви­ві­ре­ний склад ком­по­не­н­тів, а та­кож стро­га по­с­лі­до­в­ність ру­хів. Спо­ча­т­ку го­ту­ва­ла­ся су­міш з дрі­б­но­го пі­с­ку і рі­з­них мі­не­ра­лів. По­тім во­на до­б­ря­че ро­з­п­ла­в­ля­ла­ся в ти­ся­ча­г­ра­ду­с­ній пе­чі. З отри­ма­ної пла­с­ти­ч­ної ма­си в лі­че­ні хви­ли­ни ви­ду­ва­ли­ся май­бу­т­ні ва­зи, гле­ки або пла­фо­ни і тут же по­мі­ща­ли­ся на до­бу в ін­шу піч, те­м­пе­ра­ту­ра якої по­с­ту­по­во зни­жу­ва­ла­ся до кі­м­на­т­ної. Сьо­го­д­ні да­ле­ко не всі те­х­но­ло­гі­ч­ні се­к­ре­ти вда­ло­ся ро­з­к­ри­ти. Во­ни як і сім сто­літь то­му, ре­те­ль­но обе­рі­га­ють­ся і пе­ре­да­ють­ся стро­го по спа­д­ку. При­най­м­ні, мо­ж­на з упе­в­не­ні­с­тю пе­ред­ба­чи­ти, що один з го­ло­в­них се­к­ре­тів му­ран­сь­ко­го скла в йо­го ру­ко­т­во­р­но­с­ти і в не­змін­но­с­ті тра­ди­цій йо­го ви­го­то­в­лен­ня. За всю іс­то­рію мі­с­це­во­го скля­но­го ви­ро­б­ни­ц­т­ва конс­тру­к­ції скля­них пе­чей не за­зна­ли прак­ти­ч­но жо­д­них удо­ско­на­лень, а су­час­ні скло­ду­ви як і ра­ні­ше ви­ко­ри­с­то­ву­ють «до­по­то­п­ні» ін­стру­ме­н­ти та за­лі­з­ні тру­б­ки. А ще до­с­то­ві­р­но ві­до­мо, що уні­ка­ль­на якість му­ран­сь­ко­го скла, йо­го фе­но­ме­на­ль­на мі­ц­ність і про­зо­рість без­по­се­ре­д­ньо по­в'я­за­ні з осо­б­ли­ви­ми вла­с­ти­во­с­тя­ми ос­но­в­но­го ви­хі­д­но­го ма­те­рі­а­лу – пі­с­ку, який до­бу­ва­єть­ся з дна Ве­не­ці­ан­сь­кої ла­гу­ни.

 

Для спра­ве­д­ли­во­с­ті ва­р­то від­зна­чи­ти, що, хо­ча скля­не ви­ро­б­ни­ц­т­во ви­ни­к­ло у Ве­не­ції ще в VIII сто­літ­ті, свій не­бу­ва­лий ро­з­ви­ток во­но отри­ма­ло ли­ше че­рез п'ять сто­літь, і ба­га­то в чо­му за­вдя­ки осо­б­ли­вій про­зо­р­ли­во­с­ті та ко­ме­р­цій­ній жи­л­ці ве­не­ці­а­н­ців, що ви­ве­з­ли з Кон­с­та­н­ти­но­по­ля се­к­рет ви­го­то­в­лен­ня осо­б­ли­во­го со­р­ту скла, яким так сла­ви­ли­ся в ту по­ру схі­д­ні кра­ї­ни. Гру­н­то­в­но пе­ре­ро­би­в­ши отри­ма­ні знан­ня, ве­не­ці­ан­сь­кі скло­ду­ви ство­ри­ли вла­с­ну уні­ка­ль­ну те­х­но­ло­гію. То­ді ж, в кі­н­ці XIII сто­літ­тя, май­с­т­ри скля­них справ всі як один бу­ли ви­се­ле­ні на най­бли­ж­чі п'ять ос­т­ро­вів, об'є­д­на­них за­га­ль­ною на­звою, – Му­ра­но. Ве­не­ці­ан­сь­кі во­ло­да­рі, до­жі, по­бо­ю­ва­ли­ся, що від скля­них пе­чей, що ро­з­п­ло­ди­ли­ся в мі­с­ті, іс­ну­ва­ла ду­же ве­ли­ка за­гро­за ча­с­тих по­жеж. По ін­шій, не менш пе­ре­ко­н­ли­вій ве­р­сії, хи­т­ро­му­д­рі до­жі на­вми­с­но ізо­лю­ва­ли сво­їх май­с­т­рів, аби убе­ре­г­ти без­цін­ні знан­ня від кон­ку­ре­н­тів іно­зе­м­ців. І їм це вда­ло­ся. Му­ран­сь­ке скло про­сла­ви­ло під кі­нець се­ре­д­ніх сто­літь Ве­не­ці­ан­сь­ку ре­с­пу­б­лі­ку на всю Єв­ро­пу і ста­ло ос­но­в­ним дже­ре­лом її до­хо­ду. Ви­ро­би з му­ран­сь­ко­го скла в ті ча­си при­рі­в­ню­ва­ли­ся до ро­з­ко­ші, хо­ча в бі­ль­шо­с­ті сво­їй бу­ли ути­лі­та­р­ни­ми. Осо­б­ли­вий по­пит ма­ли дзе­р­ка­ла і лю­с­т­ри, пи­ш­ні ке­тя­га­ми кві­тів та ли­с­тя.

 

У XVIII сто­літ­ті по мі­рі ро­з­ви­т­ку єв­ро­пей­сь­кої скля­ної про­ми­с­ло­во­с­ті, осо­б­ли­во у Фран­ції і Мо­ра­вії, ба­га­то­лі­т­ній трі­умф му­ран­сь­ко­го скла по­чав по­мі­т­но сла­б­ша­ти і прак­ти­ч­но зник на сти­ку XVIII і XIX сто­літь, ко­ли до Ве­не­ції вто­р­г­ли­ся вій­сь­ка На­по­ле­о­на. Число скля­них ви­ро­б­ництв ско­ро­ти­ло­ся то­ді ві­д­ра­зу у де­кі­ль­ка ра­зів, а їх про­ду­к­ція об­ме­жи­ла­ся в ос­но­в­но­му на­ми­с­та­ми і ін­ши­ми дрі­б­ни­ми ви­ро­ба­ми. Не ди­в­ля­чись на до­в­гий пе­рі­од ви­му­ше­но­го за­стою ба­га­то се­к­ре­тів ста­рих скля­них те­х­но­ло­гій вда­ло­ся збере­г­ти, хо­ча де­які з них до­ве­ло­ся ві­д­к­ри­ва­ти за­но­во. І, як би там не бу­ло, ві­д­ро­джен­ня ми­ну­лої сла­ви Му­ра­но все-­та­ки на­ста­ло, ко­ли шість за­по­взя­т­ли­вих си­нів Пье­т­ро То­со за­сну­ва­ли в 1854 ро­ці но­ве кру­п­не скля­не ви­ро­б­ни­ц­т­во. Де­кі­ль­ко­ма ро­ка­ми пізні­ше Ан­то­ніо Са­ль­вь­я­ті, ад­во­кат з мі­с­та Ві­че­н­ци, ор­га­ні­зу­вав в Му­ра­но ви­ро­б­ни­ц­т­во тра­ди­цій­но­го мо­за­ї­ч­но­го скла, по­пит на яке не­за­ба­ром по­ши­ри­в­ся да­ле­ко за ме­жі Ве­не­ції. Но­ва епо­ха про­цві­тан­ня му­ран­сь­ких скло­ро­бів ос­та­то­ч­но уко­рі­ня­ла­ся в 1866 ро­ці, ко­ли Ве­не­ція увій­ш­ла до скла­ду Іта­лій­сь­ко­го ко­ро­лів­с­т­ва. Спо­ча­т­ку тво­р­чість ві­д­ро­дже­них скля­них ви­ро­б­ництв зво­ди­ла­ся до слі­по­го ко­пі­ю­ван­ня ста­рих ди­зай­нер­сь­ких тра­ди­цій, що по­ля­га­ли у вті­лен­ні в склі ві­ль­них фа­н­та­зій скло­ду­вів. Про­те з ча­сом в їх тво­рах все ви­ра­з­ні­ше став ві­д­чу­ва­ти­ся вплив ра­фі­но­ва­них ху­до­ж­ніх сти­лів – спо­ча­т­ку ар ну­во, а по­тім і ава­н­га­р­ду. Та і са­мі ко­ли­ш­ні ре­мі­с­ни­ки по­с­ту­по­во пе­ре­т­во­ри­ли­ся на спра­в­ж­ніх ху­до­ж­ни­ків. Май­с­те­р­но ви­ко­ри­с­то­ву­ю­чи без­ме­ж­ні пла­с­ти­ч­ні, фа­к­ту­р­ні, ко­льо­ро­ві і те­х­но­ло­гі­ч­ні вла­с­ти­во­с­ті скла, во­ни і в на­ші дні про­до­в­жу­ють за­хо­п­лю­ва­ти весь світ, вкрай ор­га­ні­ч­но і ви­ра­з­но ма­те­рі­а­лі­зу­ю­чи най­скла­д­ні­ші, най­с­мі­ли­ві­ші ди­зай­нер­сь­кі ідеї.

Му­ран­сь­ке скло пі­зна­ло і ба­га­то­ві­ко­ву сла­ву, і ро­ки за­бут­тя. Але му­ран­сь­кі май­с­т­ри зав­жди бу­ли оде­р­жи­мі пра­г­нен­ням до­би­ти­ся уні­ка­ль­ної яко­с­ті сво­їх ви­ро­бів, що зво­дить на ні­вець будь-­які спро­би їх імі­ту­ва­ти. В іс­то­рії ми­с­тецтв му­ран­сь­ке скло про­кла­ло вла­с­ну скла­д­ну до­ро­гу від ба­га­то­ко­лі­р­ної гла­зу­рі на ва­ж­ких ко­ба­ль­то­во–си­ніх ку­б­ках до не­ймо­ві­р­но про­зо­рих, бе­н­те­жа­чих сво­єю не­ва­го­мі­с­тю су­дин, від мо­за­ї­ч­них ваз до бі­се­ру і стра­зів, від про­с­тих ши­бок до дзе­р­кал, від хи­ме­р­них су­дин–птиць до сла­ве­т­них люстр, не­по­вто­р­них по сво­їй ви­то­н­че­но­с­ті і ди­в­ній зда­т­но­с­ті за­ло­м­лю­ва­ти і ро­з­сі­ю­ва­ти сві­т­ло. Скло не­від­ді­ль­но від сві­т­ла. Без сві­т­ла во­но втра­чає всі­ля­кий сенс, без­слі­д­но ро­з­чи­ня­ю­чись в те­м­но­ті. Та ва­р­то сві­т­лу на­по­в­ни­ти со­бою це кри­х­ке ди­во і ви­сі­к­ти іс­к­ри на йо­го гра­нях і ви­ги­нах, во­ни на­че пе­ре­т­во­рю­ють­ся на ни­з­ки ілю­мі­но­ва­них го­н­дол, що пря­му­ють до бе­ре­гів ос­т­ро­ва–свя­та Му­ра­но.